Мешканці заповідника
Асканія-Нова - первісток заповідної справи, який з роками продовжує рости, набираючи потужність з кожним подальшим поколінням дослідників природи. Якщо за часів засновника площа зоопарку складала близько 100 га, то зараз тварини в напіввольному режимі живуть на площі 2330 га, дендрологічний парк з 28 гектарів розрісся до 167 га, а площа заповідного степу збільшилася з 500 га до 11054 гектарів.
У 1984 році заповідник "Асканія-Нова" рішенням Бюро ЮНЕСКО внесений до списоку еталонних територій планети і є Біосферним резерватом. Сучасна його площа складає 33,3 тисячі гектарів, включає заповідний степ (ядро), буферну зону і зону типового землекористування. Він по праву є старим степовим Біосферним заповідником планети і найкрупнішим серед європейських степових заповідних територій. Біологічна різноманітність степових екосистем налічує більше 500 видів вищих рослин і більше 3000 видів тварин. Багато видів, зниклих за останні два сторіччя на величезних просторах минулих степів Євразії, тут продовжують існувати як звичайні: ковила - українська, Лессинга, волосиста, тюльпани скіфський і Шренка, белльовалія сармат, цибуля Регелівська (Allium regelianum), волошка Талієва, зіркоплідник частуховидний та інші.
Скіфскі тюльпани (Tulipa scythica)	Волошка Талієва (Centaurea taliewii)
Цибуля Регелівська (Allium regelianum)	Тюльпан Шренка (Tulipa schrenkii)
Впродовж теплого періоду року степові види трав різнокольоровою каруселлю змінюють зовнішність ландшафту. Залежно від домінування в травостої квітучих видів степ набуває смарагдово-зелених, блакитних, бузкових, жовтих, сріблястих і інших кольорових гам. Килими з природних кольорів змінюють один одного до середини червня, після чого степ впадає в паузу спокою до вересня. Аборигенний тваринний світ пристосований до незаселеного в сухому жаркому кліматі. Над степом весь світловий день ллється пісня степового, польового і сірого жайворонків, б'є перепел, парять лугові луні і степові канюки. Через нинішню територію заповідника споконвіку проходить Азово-Чорноморський міграційний коридор, яким щорічно переміщається більше 250 видів птахів поодинці, десятками або величезними скупченнями в 40, 150 і навіть до 500 тисяч особин. Наявність постійного водоймища в центрі заповідної ділянки - Великого Чапельського поду, що привертає величезні скупчення мігруючих водоплавних птахів, стало підставою для включення цієї території в Список водно-болотяних угідь міжнародного значення. Асканія-Нова - один з основних в Північному Причорномор'ї пунктів весняно-осінніх скупчень сірого журавля - до 44 тисяч особин, зимівель дрохви - до 2500 особин, білолобого гусака, крижня і багатьох інших видів.
Сірий журавель	Дрохва
Білолобий гусак	Крижень
З ссавців в степу постійно мешкають борсук, лисиця, вовк, заєць-русак, безліч представників ряду гризунів. Плазуни мають в своєму складі ряд раритетних видів: полоз сарматський, степова гадюка, медянка. В цілому, тваринний світ заповідної території налічує 69 видів, занесених в Червону книгу України, 295 що охороняються Бернською конвенцією, 104 Боннською конвенцією, 12 занесених в Європейський червоний список.
Вовк	Полоз сарматський
Заєць - русак	Степова гадюка
Лисиця	Мідянка
Асканія-Нова - це рукотворний оазис в степу, оскільки з кінця ХIХ століття тут розвивається дендрологічний парк, зрошуваний артезіанськими водами. Вода понт-меотіс-верхнесарматського горизонту розтікається ариками під кожну рослину, даючи життя 1030 таксонам деревних рослин і більше 680 видам трав'янистих. Це найкрупніший дендрологічний парк степової зони України, що має з 1983 року статус загальнодержавного. У ньому зростають 73 види рослин, занесених в Червону книгу України і близько 100 - рідкісних для Євразії. Інтродуковані тут рослини озеленюють зараз багато парків і скверів областей України. Детальніше про флору та фауну
Рослини
Тюльпан скіфський (Tulipa scythica) Трав'яниста рослина 20-35 см заввишки, геофіт, ефемероїд. Цибулини з темно-бурими, майже чорними суцільними твердими оболонками, луски від середини до верху зі смужками рудуватих щетинок, з суцільним кільцем густих щетинок навколо денця. Нерідко цибулини розміщені одна над одною, вервицеподібно. Листки вузьколінійноланцетні, здебільшого спрямовані косо вгору, часто перевищують квітку. Верхній листок верхній зазвичай має коротковійкуватий кінчик.
Квітки поодинокі (рідко по 2-4), жовті, 18-35 мм завдовжки. Зовнішні листочки оцвітини не більше як у 1,5 рази вужчі від внутрішніх, зовні зеленкуваті, інколи з червонуватим відтінком, на верхівці трохи війчасті. Плід — коробочка до 20 мм завдовжки. ↑Назад↑
Волошка Талієва (Centaurea taliewii) Гемікриптофіт. Багаторічна трав'яна рослина до 100 см заввишки. Корінь стрижневий. Стебла прості або вгорі слабко розгалужені, від основи до середини опушені довгими волосками, вище середини вкриті жорсткими горбочками, під кошиками голі. Листки пірчасто-розсічені, часто зісподу вкриті волосками. Кошики великі, до 5,5 см в діаметрі, обгортки кулясто-яйцеподібні або майже яйцеподібні.
Листочки обгортки кошика шкірясті, блідо-жовтуваті, голі. Придатки внутрішніх листочків обгортки великі, прозорі, плівчасті. Квіти жовтувато-кремові. Сім'янки з темно-палевим чубком. Цвіте у червні-липні. Плодоносить у липні-вересні. Розмножується насінням. ↑Назад↑
Цибуля Регелівська (Allium regelianum) Геофіт. Багаторічна трав’яна рослина 30–60 см заввишки, з яйцеподібною цибулиною, над якою під піхвою нижнього листка є численні додаткові цибулинки. Стебло борознисте, внизу з листковими піхвами. Листки (3–4) вузькі, напівциліндричні, порожнисті, зверху жолобчасті, біля основи розширені, коротші від стебла.
Суцвіття густе, багатоквіткове, з опадним покривалом. Квітки пурпурові. Цвіте у першій половині липня протягом 2 тижнів. Рясність цвітіння залежить від рівня зволоженості попередніх періодів. Плодоносить у серпні–вересні. Розмножується насінням і цибулинами. Характерне осіннє проростання цибулин та зимова вегетація. ↑Назад↑
Тюльпан Шренка (Tulipa schrenkii) Трав'яниста рослина 10-40 см заввишки (окремі особини можуть не перевищувати 3-6 см) та 1,5-38 см завширшки, геофіт, ефемероїд. Цибулини завширшки 2,5-3 см, яйцеподібні з бурими тонкошкірястими, з внутрішнього боку притиснутоволосистими оболонками. Стебла голі або у верхній частині опушені, їх верхня частина нерідко має червонувате забарвлення. Листків 2-4, вони широколанцетні, сизі, по краю хвилясті, зазвичай зісподу опушені, завдовжки 3-20 см, завширшки 0,9-6,4 (в середньому 3-4) см, завтовшки 0,2-0,8 см.
Квітки 2,5-7 см завдовжки, поодинокі, зі слабким ароматом. Колір пелюсток найчастіше вогняно-червоний, рідше — жовтий, білий, бузково-рожевий, трапляються строкаті особини. Біля основи кожної пелюстки помітна жовта або чорна пляма. Кінці пелюсток можуть бути гострими або заокругленими. Тичинки жовті або чорні. Плід — коробочка до 20-40 мм завдовжки і до 20 мм завширшки. ↑Назад↑
Тварини
Сірий журавель Маса : 4–7 кг Довжина тіла: 114–130 см Розмах крил: 200–230 см Шия, дзьоб і ноги довгі. Дорослий птах сірий, на тім’ї гола червона шкіра; потилиця, горло і верх шиї чорні, по боках голови білі смуги, дзьоб буруватий, ноги чорні. Самець дещо більший за самку. Молодий птах рудувато-бурий. Сірий журавель зазвичай оселяється на сильно зволожених луках і грузлих болотах, в заплавах рік та по берегах озер, де по сусідству розміщені зарості вільхи, однак у пошуках харчів часто прилітає на поля та пасовища. Краще за все цей обережний птах почуває себе на широких залитих водою низовинах Скандинавії та сибірської тундри, де ареал його розповсюдження простягається до Північного полярного кола.
Чисельність журавлів зменшується через осушення боліт та використання пестицидів.На території України гніздиться на Поліссі, іноді в заболочених долинах річок Лівобережного Лісостепу. Під час сезонних міграцій зустрічається по всій території, концентрується у Присивашші, де зареєстровано поодинокі гнізда. Журавель сірий охороняється Червоною книгою України. ↑Назад↑
Дрохва Довжина тіла – 75-105 cм Розмах крил – 190-260 см Вага – самиця до 7,5 кг, самець до 18 кг Тривалість життя – 20 років. Дрохва – це найбільш масивний літаючий птах із усіх європейських представників. Дрохва за своїми розмірами не поступається індикові. Вона має яскраве рудувато-буре оперення і білі груди. На перший погляд в її зовнішності немає нічого незвичайного, проте самець дрохви під час виконання шлюбного танцю має дуже ефектний вигляд. Раніше ареал розповсюдження цього виду був досить широким, але сьогодні цих птахів можна зустріти все рідше і рідше.
Дрохви мешкають у Центральній та частково Східній Європі та на півдні Піренейського півострова. Також поширені у помірних широтах більшої частини Азії. Європейські популяцій цих птахів осілі, в той час як азійські відкочовують на зиму до південніших регіонів. Оскільки площі нерозораних степів швидко скорочуються, дрохви мусять пристосовуватися до життя на полях та пасовищах, надаючи перевагу люцерні та ріпаку. Ідеальні умови для цих птахів забезпечують полинові та злакові степи. На території України популяція дрохв збереглася в заповіднику Асканія-Нова.
Дрохва - дуже полохливий і обережний птах. Тому вона охоче населяє відкриті рівнинні простори без заростей із дерев - порослі травою степи, широкі поля і луги, де все добре видно навіть на великій відстані. Цей птах має дуже сильні ноги. Дрохва щодня перемішається по землі на великі відстані. Вона є досить витривалою в польоті, проте рідко літає на відстані, що перевищують 100 м. Дрохва чудово маскується за допомогою свого сіро-коричневого забарвлення. У разі небезпеки від хижаків рятується тим, шо не втікає, а ховається, лягаючи на землю. Під час польоту дрохва нагадує звичайного гусака: голову і шию вона витягає вперед, рівномірно і сильно махаючи крилами. ↑Назад↑
Білолобий гусак Довжина тулуба 65—78 см Розмах крил 130—165 см Вага — 2-3,2 кг. Колір пір'я у гуски зверху тьмяно-сірий, знизу дещо світліший. Має чорні плями на череві та білу пляму на лобі, яскраво помаранчеві ноги. Білолобий гусак (або Гуска білолоба) — це більш суходольний птах, ніж водно-болотний. Більшу частину життя він проводить на землі. Дуже добре ходить по землі й швидко бігає. При цьому добре плаває, а при небезпеці пірнає.
Гнізда влаштовує на сухих ділянках тундри, поблизу прісних водоймищ. Висиджує яйця самка до 25 днів, відкладає у кладку від 3 до 6 яєць. Вони з'являються білими із жовтим відтінком. Живиться гуска здебільшого рослинною їжею, водоростями, ягодами. На зиму гуска відлітає на південь — до Мексики, островів Карибського моря, Південної Європи, Середньої Азії, Індії, Китаю, Кореї, Японії. ↑Назад↑
Крижень Довжина тіла – 50 - 65 см Розмах крил – 75 - 200 см Вага – 1 - 1,5 кг Крижень, інша назва кряква (лат. Anas platyrhynchos) — вид птахів родини качиних (Anatidae), ряду гусеподібних (Anseriformes). Більш відомий як дика качка. Від крякви вивели шляхом селекції більшість сучасних видів качок. Дзьоб у крижня оливковий з бурим кінцем, ноги оранжево-червоні з темнішими перетинками. Дзеркальце синє з пурпурним блиском, облямоване чорним і білим кольором. У самця в шлюбному наряді голова і шия блискучого темно-зеленого кольору, на шиї білий ошийник.
Спина бура, що переходить до хвоста у чорний колір. Бічне криюче пір'я хвоста заломлене догори. Плечі сірі з бурими хвилястими лініями, зоб і частина грудей буро-каштанового кольору. Решта нижньої частини сірувато-біла з темно-сірими плямами. Після літнього линяння самець стає схожий на самку, але темніше. Самка зверху темно-бурого кольору з буро-жовтуватими краями пір'я, знизу — рудувата з чорно-бурими плямами. Крижень водиться у всій Європі, Північній Африці, більшій частині Азії і Північної Америки. У Південній Європі, північній Африці і південних штатах США він буває переважно взимку, летючи до Азорських островів, Мадейри, Канарських островів, Нубії, північній Індії і навіть північній частині Південної Америки. Крижень був успішно переселений до Нової Зеландії і Південно-східної Австралії. У Європі вона зустрічається повсюду. Крижень — перелітний птах. Окремі особини цього виду зимують в незамерзаючих місцях. Не дивлячись на активне полювання, в Європі налічують до 8 мільйонів, в Північній Америці — 17-18 мільйонів, а в Новій Зеландії більше 5 мільйонів цих птахів.
Крижень живе переважно на прісних водах, особливо стоячих і зарослих очеретами, травою, хоча під час прольоту і взимку тримається і в морі у берегів. Це обережний птах, який швидко літає, у разі потреби добре пірнає, вдень ховається, а вночі випливає на відкриті місця і робить перельоти на місця, де годується. Напроикінці літа крижень літає часто на хлібні поля. Крижень харчується рослинною їжею, комахами, молюсками, дрібною рибою. Під час ромноження крижні розбиваються на пари, але самець тримається біля самки лише до того часу, коли вона сяде на яйця. Гніздо влаштовується в очереті, на купині, в дуплах, іноді навіть у воронячих і сорочих гніздах. Кладка зазвичай складається з 6-8, але іноді навіть 16 зеленувато-жовтуватих яєць. Насиджування триває близько місяця. ↑Назад↑
Вовк Вовк, пес дикий (Canis lupus L.) — хижий ссавець з роду пес (Canis) родини псових (Canidae), що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози. Також відомий як сірий вовк, сірко, або дикий собака або дикий пес. Вовк розповсюджений досить широко. Він трапляється на Піренейському півострові, в Італії, скандинавських країнах, в країнах Балканського півострова, Румунії, і далі — практично в усій північній та центральній Євразії аж до Чукотського півострова; але в багатьох частинах ареалу є досить рідкісним. В історичні часи вовк мешкав в Японії, та був там знищений. В Україні вовк трапляється на всій території за виключенням Кримського півострову, але більш-менш звичайним є тільки в лісовій зоні та в Карпатах. Вовк відрізняється великою екологічною пластичністю. Він живе в найрізноманітніших ландшафтах, віддаючи перевагу відкритому степу, напівпустелі, тундрі, лісостепу, і за можливості уникаючи суцільних лісових масивів. Причиною того є достаток корму, насамперед наявність диких та свійських копитних тварин, а також умови полювання на них, особливо взимку, коли на розподіл та чисельність хижака вирішальний вплив завдає висота снігового покриву. Для вовків звичайним є родинний спосіб життя. Пари у них утворюються на невизначено довгий строк, практично на все життя. В тундрі, а також в горах, вовки здійснюють сезонні кочування за стадами диких та свійських копитних. Іноді спостерігається помітне збільшення кількості вовків в деякій місцевості внаслідок різкого погіршення умов існування в сусідніх районах. Вовк — типовий хижак, що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози. Поряд з великими тваринами в харчуванні вовків велику роль відіграють дрібні — зайці, дикі кролі, мишоподібні гризуни. В теплу пору року вовки ловлять дуже велику кількість польових мишей, лемінгів та інших тваринок такого ґатунку, і на цій їжі добре вгодовуються і навіть жиріють до зими. Влітку вовки не втрачають випадку з'їсти кладку яєць птахів, що гніздяться на землі, пташенят в гнізді, а іноді ловлять навіть водоплавних птахів. Здобиччю вовків також можуть стати лисиці, єнотоподібні собаки, єноти та інші невеликі хижаки, а також свійські собаки, за якими вовки часто полюють спеціально, навіть витягуючи їх ночами з конури на подвір'ї. Зрідка зголоднілі взимку вовки можуть нападати на сплячих у барлогу ведмедів. Основу вовчої зграї зазвичай складають батьки з виводком цьогорічних молодих вовків, до якого можуть приєднуватися торішні «прибулі» тварини та холості самці. В зграї лише зрідка буває більше ніж 10—12 особин. Найбільша постійна зграя була зафіксована на Алясці і складалася з 36 вовків.Вовки досить сильно прив'язані до лігва, і полюють в межах чітко визначеного, хоча й досить великого, району. Якщо їх не переслідують, вони вперто тримаються в уподобаній місцевості. При цьому ділянки окремих родин ізольовані одна від одної, ніколи не перекриваються, і суворо охороняються своїми господарями. ↑Назад↑
Заєць - русак Заєць сірий, або заєць-русак (Lepus europaeus) — вид ссавців ряду Зайцеподібні. Широко поширений мисливський вид в Україні. Довжина тіла 55—70 см, довжина клиноподібного хвоста 8—12 см, маса 4—10 кг. Задні ноги в русака набагато довші за передні, ступні вузькі і витягнуті, повністю вкриті шерстю. Вуха довгі, ланцетоподібні, пригнуті до голови, заходять дальше кінця морди; по зовнішньому краю вуха йде темна смуга. Влітку хутро зайця сірого кольору, жовто-руде з боків і бурувате на спині, а на зиму воно біліє з боків, на відміну від зайця-біляка, у якого хутро взимку чисто біле, за винятком кінчиків вух. У нього вуха значно довші, ніж у біляка. Відігнуті вперед, вони заходять на кінчик носа. Хвіст також довгий, зверху чорний, знизу білий. На пошуки їжі заєць-русак зазвичай вирушає в сутінках. Він нахиляється до землі, вуха притискаючи до спини. Пересувається заєць-русак повільно, не стрибає, прагнучи залишитися непомітним. Травна система русака пристосована до перетравлювання великої кількості рослинного корму. Основу літнього раціону зайця-русака складають різноманітні трав'янисті рослини, а перевагу він віддає бобам і злаковим. Живлення цими рослинами зберігається і взимку, якщо на це йому дозволяє глибина снігу. У зимовий час, коли розкопати рослини, що знаходяться під товстим шаром снігу, дуже важко, русак переходить на живлення деревною і чагарниковою рослинністю. Він охоче їсть пагони й кору верби, в'яза, клена, а також яблунь і груш, чим він завдає шкоди садкам. Заєць-русак живе в степах, лісостепах і місцевостях, покритих негустим лісом. Він любить відкриті місця і селиться зазвичай там, де є зарості бур'яну, густої трави. Тому здебільшого зайця-русака можна зустріти в полі, на лугу або пасовищі. Ареал, що його населяє заєць-русак, на багатьох територіях був розширений штучно. На відміну від кролика, заєць-русак риє нори тільки в країнах з теплим кліматом. Вдень заєць-русак відпочиває в неглибокій ямці, розташованій в добре укритому місці. Завдяки своєму забарвленню він чудово маскується. Чим-небудь стривожений, русак нерухомо сидить, притиснувши вуха до тіла. Якщо ворог підійде дуже близько, заєць вискакує з укриття і тікає. Бігає він швидше за біляка, стрибки його довші. Найбільша кількість зайців доводиться на степову зону, де ландшафтні і кліматичні умови для русака найбільш сприятливі. Русак уникає суцільних лісових масивів, але охоче селиться по узліссях, вирубках і гаях. Нерідко він пристосовується до постійного проживання в лісах і ніколи їх не покидає. Це так званий лісовий русак. Існує певна прихильність зайців до низовинних і гірських місцевостей. Русак сильний і витривалий звір. Швидка реакція у момент небезпеки і швидкий біг надійно захищають його. З усіх органів чуття найбільш розвинений слух, але нюх і зір також досить розвинені. Спить заєць із закритими очима, сон у нього дуже чуйний, але як у всіх диких тварин спостерігаються короткочасні періоди глибокого сну, коли тварина дозволяє підійти до нього впритул. Це біологічне пристосування дозволяє за короткий період відновлювати втрачені організмом сили. Забарвлення хутра у русаків значно варіює. Сезонне забарвлення добре виражене в північних підвидів, в яких зимове хутро біліє з боків і вся шкірка набуває сріблястого відтінку. В південних підвидів літнє і зимове хутро по забарвленню майже не відмітне, і має виражений глинисто-охристий відтінок з дрібними брижами і курчавістю по спині. Як виняток зустрічаються білі зайці - альбіноси і чорні - меланісти, забарвлення яких обумовлене або повною відсутністю фарбувального пігменту в шерсті, або значною присутністю пігменту меланіну. Зайці ведуть осілий спосіб життя, вони дуже прив'язані до житла і відчуття "будинку" у них добре виражене. Площа індивідуальних їх ділянок вагається від одного до шести гектарів залежно від щільності заячого поселення, кормових і захисних умов, пори року, віку і статі тварин. Відособленість зайців добре виражена в осінній і зимовий періоди, навесні ж і літом (в період розмноження), зайці живуть сім'ями. Незрідка спостерігається концентрація тварин на обмежених ділянках в зимовий час при несприятливій погоді в місцях, захищених від сильного вітру і снігу. На короткій відстані русак здатний розвивати швидкість бігу до 50 км/год. Втікаючи, заєць-русак може обдурити переслідувача, майстерно заплутуючи сліди і швидко змінюючи напрям бігу. Цікаві факти *  Поранений заєць пронизливо кричить. Наслідуючи цим звукам, мисливці намагаються принадити лисиць. У разі небезпеки заєць також голосно скрегоче зубами. *  Саме заєць-русак є відомим у багатьох країнах „пасхальним зайцем". За легендою, грецька богиня ранкової зорі Еос створила зайця-русака з птаха, тому він такий швидкий і полохливий. *   Іноді зайці з'їдають полівок, кроленят і навіть дитинчат свого виду. ↑Назад↑
Лисиця Лисиць ми бачимо частіше від інших хижаків. Щоправда, не живих лисиць, а лише їхні шкурки на представницях прекрасної статі. Але й жива лисиця поки що, на щастя, не є рідкістю. Ці тварини досить поширені, їх можна зустріти не тільки в лісах, а й поблизу селищ і навіть міст, де вони шукають собі поживи. Лисиця звичайна або руда (Vulpes vulpes, syn. Vulpes fulva) — найбільш розповсюджений та широко відомий вид роду лисиць (Vulpes) родини Псові (Canidae). Вона також є найбільшим видом роду: довжина тіла 60–90 см, хвоста — 40–60 см, маса 6–11 кг. У більшості випадків забарвлення спини яскраво-руде, часто з неясним темним візерунком, черево біле, іноді чорне. Забарвлення у тварин з південних районів ареалу тьмяніше. Поряд з типово забарвленими «вогнівками» зустрічаються особини з темнішим хутром: сиводушки, хрестовки, чорно-бурі. Зрідка в природі зустрічаються альбіноси. Звичайна лисиця розповсюджена вельми широко: в Європі на всій території, північній Африці (Єгипет та Алжир, Марокко, північний Туніс), більшій частині Азії (аж до північної Індії, південного Китаю та Індокитаю), в Північній Америці від арктичної зони до північного узбережжя Мексиканської затоки. В Австралії лисиця була акліматизована і розповсюдилась на всьому континенті, за винятком деяких північних районів з вологим субекваторіальним кліматом. В Україні лисиця руда зустрічається по всій території. Раніше вважалось, що в Америці живе окремий вид лисиць, але останнім часом його розглядають як підвид рудої лисиці. Лисиця, хоч і належить до типових хижаків, вона має дуже різноманітний харч. Серед їжі, яку вона вживає, виявлено понад 400 видів самих лише тварин, не враховуючи кількох десятків видів рослин. Всюди основу її харчування становлять дрібні гризуни, головним чином полівки. Можна сказати, що від їхнього достатку та досяжності в значній мірі залежить стан популяції цього хижака. Більші ссавці, зокрема зайці, відіграють у харчуванні значно меншу роль, хоча в деяких випадках лисиці їх цілеспрямовано ловлять, особливо зайченят, а під час заячого мору можуть поїдати трупи. Іноді великі лисиці можуть нападати на телят сарни. Птахи в харчуванні лисиці не відіграють такої ролі, як гризуни, хоча цей хижак ніколи не втратить шанс піймати птаха, який опинився на землі (починаючи від найменших і до найбільших, наприклад, гусей та глухарів), а також спустошити кладку яєць або нелітаючих пташенят. Також лисиця може красти свійських птахів, але, згідно зі спостереженнями зоологів, робить це набагато рідше, ніж прийнято вважати. У пустелях та напівпустелях лисиці часто добувають плазунів. У Канаді та північно-східній Євразії лисиці, що живуть уздовж великих річок, сезонно харчуються майже на 100 % лососем, що загинув після нересту. Майже повсюди влітку лисиці з'їдають безліч жуків та інших комах. Окрім того, вони не гидують харчуватися всіляким падлом, особливо в голодні періоди. До раціону лисиці входять і рослини, насамперед — плоди, фрукти, ягоди, рідше вегетативні частини рослин. Вони входять до складу харчування лисиць майже всюди, але найбільше на півдні ареалу; втім, ніде вони не відіграють основної ролі в харчуванні виду. Лисиця, що спокійно пересувається, іде прямою лінією, залишаючи за собою чіткий ланцюжок слідів. Налякана тварина може бігти дуже швидко, галопом або буквально розпластуючись над землею, далеко витягнувши хвіст. З органів чуття у лисиці найрозвиненішими є нюх та слух; зір розвинений набагато гірше, тому, наприклад, лисиця може дуже близько підійти до непорушно сидячої або стоячої людини з підвітреного боку. Під час гону та просто у стані збудження лисиця видає відривистий гучний гавкіт, а самці, що б'ються, пронизливо верещать. Полює лисиця в різні періоди доби і там, де її не переслідують, зустрічається вдень, причому не виявляючи занепокоєння при зустрічі з людиною. В протилежному випадку лисиця відрізняється крайньою обережністю та дивовижною здатністю переховуватись та збивати із сліду погоню; саме тому в фольклорі багатьох народів лисиця є втіленням хитрості та спритності. Цікаві факти *  У лисячій сім’ї турботу про потомство беруть на себе обоє батьків. Батько ще до появи малят доглядає за своєю самкою і допомагає їй облаштовувати лігво. Якщо самка лисиці вмирає, то самець більше ніколи не шукає собі пару і проживає залишок життя «холостяком». Однак, якщо вмирає самець, то самка знаходить собі нового «кавалера». *  Хвіст для лисиці дуже важливий орган. Під час бігу він допомагає їй тримати рівновагу, а взимку служить додатковим захистом від холоду. *  Лисиці дуже обережні. У разі небезпеки або погоні вони заплутують сліди і переховуються в інших місцях, щоб ввести переслідувача в оману. Саме через цю особливість лисиці присвоєно звання самого хитрого звіра. *  У дикій природі лисиці живуть близько 6-8 років, а в неволі можуть прожити від 20 до 25 років. *  Лиса Феньок (Пустельна лисиця) — найменша серед всіх різновидів. Ця крихітна тварина важить 1.5 кг. ↑Назад↑
Полоз сарматський Полоз сарматський, полоз палласів (Elaphe sauromates) — неотруйна змія з роду Полоз-елаф (Elaphe) родини Полозові (Colubridae), раніше відомий у літературі щодо фауни України (всі публікації ХХ ст.) як "4-смугий полоз". Загальна довжина досягає 120–140 см, але зустрічаються до 180 см. За даними 1961 року у Румунії було виявлено сарматського полоза довжиною 2,6 метра. Невелика витягнута голова злегка розширена в основі. Основний тон забарвлення від буро-сірого до жовтувато-коричневого. Малюнок складається з темно-коричневих плям на спині та з боків, які іноді зливаються, утворюючи поперечні зигзагоподібні смуги.
На голові присутній темний малюнок з дугоподібної смуги між очей, смуг позаду очей та овальної плями у тім'яній області. Часто окрема луска може мати червонуватий або помаранчевий відтінок, у деяких особин черево майже цілком помаранчеве. Мешкає у Туреччині, на Кавказі, у Сирії, Лівані, Ірані, Греції, Болгарії, Молдові, Україні, на півдні Росії, на заході Казахстану й Туркменістану. Полюбляє посушливі місцини, степи, напівпустелі, чагарникові пущі, рідколісся. Хоча веде в основному наземний спосіб життя, вміє лазити по деревах. Харчується ящірками, але не гребує гризунами й птахами, а при нагоді охоче поїдає пташині кладки. Полоз сарматський - яйцекладна змія. Самка відкладає до 10 яєць. ↑Назад↑
Степова гадюка Гадюка степова , або гадюка Ренарда (Vipera renardi) — вид отруйних змій роду гадюк родини гадюкові, що мешкає в Європі і Азії, в тому числі і на території України. Рівнинна степова гадюка — велика змія з довжиною тіла близько 550 мм і довжиною хвоста 70—90 мм, самки часто більші за самців. У Поволжі максимальна довжина тіла самців досягає 610 мм, самок — 630 мм. Голова злегка витягнута, краї морди підведені. Верхня поверхня голови попереду лобового і надочноямкові щитків покрита дрібними щитками неправильної форми. Міжщелепний щиток зазвичай стосується одного апікального щитка. Носовий отвір прорізано в нижній частині носового щитка. Навколо середини тулуба — 19—21 ряд лусок. Черевних щитків — 120—152, підхвостовому — 20—32 пари. Зверху гадюка забарвлена в буро-сірі тони, з світлішою серединою спини і з чорною або темно-коричневою зигзагоподібної смугою по хребту, іноді розбитою на окремі плями. З боків тулуба — ряд темних нерізких плям. На верхній стороні голови розташований темний малюнок. Черево сіре, зі світлими крапками. меланісти дуже рідкісні і зустрічаються, зокрема, в Самарської області. Степова гадюка — типовий мешканець рівнинних і гірських полинових степів, зустрічається також на остепнених альпійських луках, сухих схилах з чагарником, в глинистих ярах і напівпустельних місцепроживання. У гори піднімається до 2500—2700 метрів над рівнем моря. В основних місцях проживання степова гадюка — звичайний вид. Іноді спостерігаються локальні скупчення до декількох десятків особин на 1 га. На півночі Нижнього Поволжя (північна межа ареалу виду) гадюка поширена широко, але мозаїчно, і її чисельність не перевищує 2—5 особин на гектар, а на окремих ділянках Саратовської області вона становить від 4 до 9 особин на гектар.
У Центральному Передкавказзі змія зустрічається спорадично в усіх природних ландшафтах та їх похідних. Щільність населення максимальна в степових ландшафтах, де вона досягає 6,67 особин/га. У Калмикії середня щільність населення 0,5 ос./га, на південному заході республіки — 5—6 ос./га, а в «зміїних осередках» досягає 10— 12 особин. Сезон активності триває з кінця березня — квітня по жовтень. Після зимової сплячки з'являється при температурі не нижче 4—8 °C. Навесні гадюка зустрічається на поверхні вдень, а в літні місяці — вранці і ввечері. Тривалість сезону активності в Передкавказзі становить 210—225 діб. Період спаровування в квітні — травні; в серпні самки приносять 3—10 дитинчат довжиною 130—160 мм. У Предкавказі вагітність триває 90—120 діб, самиця приносить від 4 до 24 дитинчат в липні—вересні. Довжина новонароджених особин 110—130 мм при масі тіла 3,2—4,4 м.Статевозрілості досягають на третьому році життя при довжині тулуба 270—300 мм. На суші гадюка пересувається досить повільно, але добре плаває і може підійматися на гілки чагарників і низькорослих дерев. У пошуках їжі вона відвідує колонії мишоподібних гризунів і гнізда птахів. Степова гадюка полює на дрібних хребетних тварин (мишоподібні гризуни, пташенята наземногніздових птахів та ящірки), прямокрилих комах (сарана, коники, цвіркуни) і павукоподібних. Молоді гадюки харчуються комахами і дрібними ящірками. Раніше степова гадюка використовувалася для отримання отрути, але у зв'язку з різким скороченням чисельності цей промисел припинений. У багатьох районах (наприклад, в Україні) у зв'язку з розорюванням земель вона практично зникла або збереглася лише на невеликій території. У всіх європейських країнах цей вид значиться під охороною Бернської конвенції, якщо знаходиться під загрозою зникнення. ↑Назад↑
Мідянка Мідянка звичайна (Coronella austriaca) — змія з роду Мідянок родини Полозові (Colubridae), що водиться на всій території Європи та Західної Азії. Мідянка невеликих розмірів: довжина тулуба не перевищує 75 см, хвіст у 3,2–6,6 раза коротший за тулуб. Луска гладенька, навколо середини тулуба 19 рядів лусок. Верхня сторона тіла бурих відтінків, інколи сіра; вздовж тіла проходять 4 темніші смуги з дрібними темно-бурими пля-мами. Нижня поверхня тіла рожева, цегляно-червона, сірувата або майже чорна. На голові та шиї характерний темний візерунок. Особливістю, яка дозволяє відрізнити мідянку від деяких видів дещо схожих гадюк, є наявність темної смужки, яка проходить крізь око. Вважається умовно не отруйною, так як отруйні зуби, якими вона може кусати гризунів знаходяться далеко в ротовій порожнині, людину вона ними не може вкусити. Характерною рисою мідянки є її здатність збирати тіло в щільний тугий клубок, усередині якого вона ховає голову. Часто, замість того щоб врятуватися втечею, мідянка приймає описану позу і на всякий дотик реагує лише великим стиском свого тіла. Потривожена, вона час від часу з коротким шипінням викидає передню третину тулуба в сторону небезпеки. Спіймана змія нерідко люто кусається, причому особливо великі екземпляри здатні прокусити шкіру до крові. У багатьох місцях цих безневинних змій вважають дуже отруйними, несправедливо переслідують і знищують. Мідянки віддають перевагу залісеним або сонячним галявинам, сухим лукам і вирубкам в різних типах лісу, уникаючи сирих місць (хоча Мідянки добре плавають). У горах піднімаються на висоту до 3000 м над рівнем моря, обживаючи кам'янисті степові ділянки з ксерофітною рослинністю. Зазвичай зустрічається в Україні, Західному Казахстані, Закавказзі і Кавказі. Притулками їм служать нори гризунів і ящірок, порожнечі під камінням, корою упавших стовбурів дерев, тріщини скель. Мідянки зовсім не бояться мурах, тому добре з ними співіснують. Часто зустрічаються випадки, коли мідянка живе посеред гірського мурашника, але мурахи не турбують змію (досить дивне явище). Посеред осені мідянки знаходять собі придатну для сплячки нору (часто це бувають покинуті іншими істотами нори), і впадають у сплячку. Коли ж мідянка нори не знаходить, вона риє собі її. Назва пов'язана з мідним забарвленням. На зимову сплячку впадають групами 20—30 особин. У природі основною їжею мідянки є ящірки й зрідка дрібні ссавці й комахи, але нерідко нападає також на інших ящірок і маленьких змій, поїдає навіть молодих гадюк, незважаючи на їхні отрутні зуби. Відмічено випадки поїдання гризунів (дитинчати мишей і полівок, рідше – дорослих) і землерийкових. При нападі мідянка звичайно утворює навколо своєї жертви три кільця й так тісно стягає їх, що вони, не ушкоджуючи шкіри, урізаються до кісток і роблять майже неможливим ніякий рух тіла здобичі, навіть биття серця. ↑Назад↑ ©Ларіонов Володимир 2016